Посиденька№93 Враження від вистави "ЦУКРОВА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ"

6-го листопада у театрі ім.М.Заньковецької  балет MADRIN презентував інтерактивну виставу "ЦУКРОВА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ". Танцювальну імпрезу пресвятили двом датам: 10-ть років балету MADRIN та події яку не можна називати святом  - рік Революції Гідності та пам'яті Небесній Сотні. Солодка назва вистави розповіла та відтворила зовсім не солодкі події про які важко згадувати. 

Інтерактивність  глядачі відчули вже з першої хвилини, коли весь склад балету запропонував усім присутнім акапельно заспівати гімн України. І це знаєте не було як у школі, коли щопонеділка без великого бажання приходили на пів години швидше до класу для прослуховування головної пісні країни. Тут все було інакше, без жодного зайвого слова, душевно, щиро, чисто, промовисто, але нажаль із нотками суму. 
Ми сиділи у кріслах і спочатку дивились новини, ті, що дивились насправді тоді. рік тому, коли здавалось, що все ніби в тумані, неначе жахливе кіно. На сцені робили свої справи такі ж люди, як і ми, але потім почувши страшну звістку про кровавий розгін студентів актори-танцюристи почали збирали речі і бігти, як справді було тоді. А ми й далі сиділи у своїх кріслах у залі, хоч хотілось встати і побігти за ними. 
У танцювальних номерах балет передав усю історію Майдану від початку до кінця. Усі ключові моменти передали танцем та емоціями і скромними реквізитами. Згадали про бої з Беркутом і картонні щити. Витащили на сцену справжнє піаніно, грали і співали. Пригощали глядачів печивом, канапками, напоями у пластикових стаканчиках. Особливо зворушило те, з якими емоціями у одному із номерів передавали шини і будували з них фортецю. Атмосфера бентежила, а серце калатало, коли кидали "бруківку". 
За моїми плечима постійно було чути, як схлипують носами та плачуть. Одна із сценок, де вбили молодого хлопця, над ним плаче дівчина, а він встає і кричить до неї: "Юля! Юля! Я тут", - а вона його не бачить, бо він став ангелом. Ця фраза довго крутилась у голові і не давала спокою.
Поєднання і акторської гри, і танцю, і костюмів та реквізитів - зворушливі та ідеальні, не надмірні.
Хтось скаже, що це як богохульство - робити таку виставу із справжнього горя, але як ще передати те, що відбувалось зовсім недавно та поруч, але можливо не всіх торкнуло. Як нагадати про те, що діялось? Хіба документальні кадри живіші, аніж передача їх людьми, які перейнялись духом?

Виставу важко оцінювати. Про неї можна розказувати, а ставити бали, як кажуть: "Брати гріх на душу".
Найвищими критеріями для висновків є сльози глядачів, шквал оплесків, мурахи по шкірі. Відчуття, що твоє серце взяли в руки і міцно стискають....
Ось такі враження!
































Коментарі

Популярні публікації